Читать онлайн книгу "Злодії та Апостоли"

Злодii та Апостоли
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #22
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii. Р. Іваничук розширив жанровi межi iсторичного твору, вiдкривши перед читачем минувшину, що активiзувала нацiональну пам’ять.

Сюжет повiстi «Злодii та Апостоли» (2005) охоплюе чотирьохсотлiтнiй промiжок часу в iсторii Гуцульщини. Життя горян, iхнi звичаi та вiрування, духовний свiт та мова – усе це постае своерiдним колажем, з якого вимальовуеться справжня картина пошукiв свого корiння та родоводу.

Також до видання увiйшла романтична лiсова феерiя Романа Іваничука «Лiсова повiсть» (2003).





Роман Іваничук

Злодii та Апостоли



© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2021

© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2021

© В. В. Габор, примiтки, 2021

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021




Злодii та апостоли


…Хтось могутнiй ходив селами вiд хати до хати i сiяв одуряючим зiллям. Пiдiйде, кине у вiдчинене вiкно i йде собi далi, а вiд того зiлля шалiють солодким шалом люди, множитися хотять, вiчнiсть творити. І земля пристроюеться на празник еднання, земля вагiтнiе, земля родить, земля велить бути собою всьому живущому. Чари, чари розiллялися темним зоряним небом, першими цвiтами яблунь, рожевими хмарками на сходi й темно-пурпуровою, налитою жагою пеленою в час захiдний…

    Гнат Хоткевич. «Камiнна душа»




Роздiл перший


З досвiтку день заповiдався погiдний, тож Оленка вибралася в гори в светрику-безрукавцi й парусинових шльопанцях, не взявши до уваги попередження старого жаб’евського листоношi Олекси Смоляка, що в нiч проти Івана Купала доконче збереться на дощ, й хребет Чорногори до ранку може й забiлiти. Дiвчина мала гадку д’вечеру вибратися на вершину Попа Івана, подивитися там гуцульськi купальськi забави й пiдготувати матерiал для газети. В прогноз листоношi вона просто не могла повiрити: юна практикантка жаб’евськоi редакцii з надiею дивилася, як над Дзембронею рожевiе, а далi червiнню береться чисте небо, й вода в Черемошi припадае до рiнi, оголюючи воронобокi валуни й порослi жовтою водоростю кам’янi пороги.

Нiякi попередження про негоду, плову, шаргу, на якi в горах, зрештою, нiколи не забарно, не могли зупинити студентку львiвськоi журналiстики: дiвчина постановила будь-що принести редакторовi, пiдстаркуватому бурчуновi Онуфрiевi Шарабуряку, статтю про збережений у Карпатах купальський ритуал i переконати його, що заплiснявiлий виробничний стиль газети, яку вiн затлумлюе сухими шаблонними iнформацiями про трудовi подвиги гуцулiв, давно вiджив свiй вiк – часопис мае стати цiкавим, свiжим, романтичним, а працiвники редакцii мусять врештi позбутися страху перед новими вiяннями, якi, незважаючи на опiр продимлених старим духом, немов шпондер на горищi курноi хати, совкових троглодитiв, все ж проникають крiзь гiрськi ущелини в предковiчний жаб’евський ареал i воскрешають старi традицii, щоб постали вони перед сучасною людиною у своiй незбагненнiй загадковостi й дивовижi.

Оленка сiла в майже порожнiй автобус, що вирушав раннiм ранком у Буркут, – по дорозi вiн набере лiсорубiв, якi щоднини вирушають у бутин, колишнiх бокорашiв, що донедавна працювали на сплавах, а нинi розчищують вiд колод i тирси озеро Шибене, котре мае стати другим Морським оком для утiхи туристам, молодиць, що з порожнiми бесагами добираються на нiч у полонину, аби вранцi повернутися з бербеницями бриндзи, й мандрiвникiв, охочих побачити купальськi забави на Попi Іванi.

Й поки обшмульганий тупорилий «пазик» добереться до Буркута, в його салон наб’еться вщерть людей, i, обважнiлий, вiн перестане деренчати на вибоiнах, а повiтря в автобусi загусне вiд запаху кептарiв, засалених овечим маслом сорочок чабанiв, вiд духу поту та горiлчаного перегару… Це станеться аж у Зеленiй, рiдному селi Оленки: там пасажири штурмуватимуть автобус крiзь переднi й заднi дверi, притиснуть дiвчину до вiкна, що й не зрушиться, не те щоб могла вийти на зупинцi й хоч рукою помахати своiй хатi, яка зсунулася з гори на обривистий берег Черемоша, а може, й матерi, що, спершись на вориння, виглядатиме, як завше, дочку в гостi…

У Зеленiй люду набилося стiльки, що здавалися вони единою живою масою, яка дихае i прiе; шофер сказав «доста!», вийшов з кабiни й позакривав наглухо дверi, щоб до самого Буркута нiде не зупинятися; автобус поволi сунув на пiдйомах i вже доiхав до Явiрника, де новий натовп лаштувався до штурму; шофер розводив руками, даючи знати людям, що вiльних мiсць немае, проте пригальмував машину, щоб випустити вуйка, якому треба було зiйти в Явiрнику, – i тут на його мiсце, не питаючи дозволу у водiя, втиснувся високий хлопець у кепцi й грубому светрi пiд шию, дверi за ним зачинилися, хлопець просунувся до найближчого сидiння й сперся обома руками на його спинку, не помiчаючи, що мiж руками опинилася голiвка бiлявоi дiвчини, якiй не залишалося нiчого iншого, як дивитися в очi хлопцевi; той нарештi вловив ii карий погляд, спробував вiдхилитися, та це йому не вдалося – ззаду натискали пасажири, нахиляючи його ближче до дiвчини, й вiн нiяковiючи видихнув iй в обличчя:

«Я не винен, дiвчино…»

«Якось доберемося, до Буркута не так уже й далеко», – примирливо вiдказала Оленка.

Хлопець мало що не доторкався носом до ii чола, його губи наближалися до ii губiв, вiн знову спробував вiдвести голову, щоб не бентежити дiвчину, а Оленка вiдчула, що його подих, приправлений запахом легкого тютюну, iй приемний, i вона не хотiла, щоб незнайомець вiдхиляв вiд неi обличчя; в його сiрих очах i далi тiнилася винуватiсть, i Оленка посмiхнулася до нього:

«Не робiть собi проблем, – сказала, – нi ви, нi я не виннi…»

Автобус нарештi добрався до Буркута, описав коло й зупинився на узбiччi дороги – тут вiн простоiть до надвечiр’я, i коли тi самi люди, якi сюди приiхали, знову його заповнять, вернеться до Жаб’я. І так щодня…

З переднiх i заднiх дверей вивалювалися пасажири – спiтнiлi, пом’ятi, злi й водночас щасливi, що iм вдалося сiсти в Зеленiй; автобус вичавлював iз себе людську масу, яка на свободi вмить дробилася й розтiкалася врiзнобiч; кiлька жiнок з порожнiми бесагами подалися плаем, що спинався царинками й перелiсками до полонини Веснярки, й правила iм за дороговказ горбата, немов племiнний бугай, синя гора на далекому обрii з короною овальноi руiни на вершинi.

Оленка, хоч i народилася в цих краях, на Попа Івана ще не пiднiмалася, проте водно заманювала ii хвиляста гряда Чорногори, за якою, здавалося, не iснуе нiякого свiту; тепер, коли дiвчина вдивлялася в гiрське забороло, що оточило ii край, запевняючи тутешнiй люд про безпеку, – пройняла ii цiкавiсть: а що там далi, за хребтом Чорногори? Не знала Оленка й квапилася за молодицями, щоб не збитися з дороги, й огортала ii щемна втiха вiд сподiваного пiзнання безмежноi ойкумени.

Про сiроокого хлопця в сивому светрi, який захищав ii вiд людського тлуму, спершись обома руками на спинку крiсла й дихаючи iй в обличчя запашним тютюновим димом, вмить забула, пойнята красою гiр, а сонце вже викочувалося iз-за буркутських верхiв на чисте небо й обдавало теплом спину – вiд цього дiвчинi, продряглiй на ранковiй прохолодi, ставало затишно й добре – де ж той прогноз старого листоношi, який провiщав доконечну негоду проти Івана Купала?

Звивистий плай перенiс Оленку через гору Керничку, вже вийшла дiвчина на Рокиту i вдивлялася в далечiнь, куди невпинно вiдступала горбата вершина Попа Івана, й здалося, що нiколи не дiйде до неi, що гора, недосяжно вiддалена, вiчно стоятиме в глибокому безмежжi на тлi синяви неба; iлюзiя була тривожна й водночас велична, немовби дiвчинi пощастило увiйти в чертоги космосу, де вiдсутнi простiр i час, де iснуе лише метафiзична краса всесвiту.

Оленка зупинилася на вершинi Рокити й чманiла вiд чару, який досi ii, горянку, нiколи не дiймав: у жаб’евському котлованi минула ii шкiльна юнiсть, потiм вона стала дитям великого мiста, i враження вiд гiрськоi природи з вiчним шумом смерек i Черемоша стерлись у пам’ятi – й аж нинi, на Рокитi, збагнула несамовите диво застиглого моря в мент найвищого штормового балу – й були це ii рiднi Карпати.

«Господи, а я вже думав, що не наздожену вас! – почула Оленка позаду себе чоловiчий голос, стрепенулася, оглянулась й побачила свого попутника з автобуса: задиханий, вiн уже стояв поруч з нею й договорював: – Ви, як та лань: з верха на верх, а з бору в бiр…»

«А ви теж на купальськi забави чимчикуете? – спокiйно спитала Оленка, наче iхня розмова, розпочата в автобусi, не переривалася. – Я ж подумала – молодий учитель добираеться до Буркута з призначенням…»

«Ви, напевно, вчителька й думаете, що весь свiт сповнений людьми вашоi професii», – всмiхнувся хлопець.

«Нi, я журналiстка, практикую в Жаб’i: оце й виiхала за матерiалом для газети… А ви хто?»

«Фольклорист… Ну, ще, так би мовити, не зовсiм, щойно – аспiрант кафедри фольклористики у Львiвському унiверситетi. І теж пошукувач матерiалу – для дисертацii».

«Дивно, що в унiверситетi ми нiколи не зустрiчалися… То що – разом збиратимемо: я – для газети, ви – для науковоi працi?».

«А якби ми та й скооперувалися – ото б вийшло досконале дослiдження!»

«Разом добре тiльки кашу iсти», – засмiялася Оленка.

Вони рушили далi плаем, iшли поруч, вряди-годи торкаючись одне одного лiктями й, нiяковiючи вiд цих дотикiв, миттю розступалися.

«…А людина – що iнша, то й iнший свiт, – договорювала Оленка. – Хто практик, хто романтик…»

«Ми ж обое, видно, романтики, якщо вибралися в таку подорож».

«То правда, але тiльки на визначений час – на одну мить купальського вечора».

«Цiеi митi може бути достатньо, щоб пiзнати одне одного».

«Ви так думаете? А я гадаю, для цього потрiбен цiлий вiк».

«Що ми знаемо про цiлий вiк!.. – проказав сам до себе хлопець. – Однак нам варто познайомитись, – спохопився вiн. – Я Данило з Явiрника».

«Тож ми сусiди! – втiшилася дiвчина. – Я – Оленка iз Зеленоi».

«Дивнi дiла Твоi, Господи! – розвiв руками Данило. – Народилися в сусiднiх селах, вчимося в одному унiверситетi, а познайомилися на Рокитi!»

Пiп Іван нарештi зупинився й почав наближатися до мандрiвникiв. Утоптаний людьми й худобою плай уперся в пiднiжжя гори й, не маючи сил ii здолати, круто звернув убiк i зник у заросляку. З-за кущiв жерепу виглядали критий гонтом дах подовгуватоi будiвлi й гострий шпиль колиби, з якого струменiв у небо димок; за широкою смугою заросляка полонина спадала в iзвори, й з них виростала нижча гiрська гряда, що бiгла в незвiстi поруч з Чорногорським хребтом; схили були всiянi обгородженими воринням хижами – деякi втiкали з гурту аж на самi вершечки горбiв, куди не вели нi дороги, нi стежки, й запитала Оленка в Данила чи в себе самоi:

«Нiяк не зрозумiю, скiльки живу в наших краях, тих он вiдлюдникiв, якi чомусь живуть окремо, нiби iм вистачае себе самих… Очевидно, все мають там для життя й рiдко коли спускаються на доли. Ну а дiти – хiба до школи не ходять? Таж навiть за пiв дня не доберешся звiдти до Буркута!»

«Так водиться у нас з правiку, – вiдказав Данило. – Тi самiтники не спiлкуються з людьми, провадять натуральне господарство, не знають нi церкви, анi школи, вони порвали стосунки iз своiми родами, з яких у горах складаеться кожне село, i прагнуть започаткувати свiй власний. Та я сумнiваюся, що iм вдасться це зробити в наш час…»

«А я й не знаю глибин свого роду, – скрушно мовила Оленка. – І родового прозвища не розумiю… Мое пiзнання сягае не далi бабунi, та й то… А ти хiба знаеш – свiй?»

Без згоди Данила Оленка перейшла на «ти», та й чому б не мала цього зробити, коли вони обое ровесники або ж з рiзницею вiку у два-три роки, проте цей крок до товариського зближення торкнувся уваги Данила, йому вiд цього стало приемно, й вiн пильно приглянувся до дiвчини.

Була вона зграбна, гармонiйно збудована, мала овальне, з гострим гуцульським носиком обличчя й великi карi очi. В цю мить Оленка теж окинула поглядом хлопця й вiдзначила про себе, що в нього високе чоло й ледь випнутi вилицi – он куди сягнув, напевне, його рiд: до дакiв або печенiгiв – Данило мав мужнiй вигляд, i був вiн Оленцi приемний.

«Що це ми раптом зупинилися й дивимося одне на одного, мов телята на новi ворота?» – засмiялася Оленка, й Данило сказав, нiби про щось зовсiм буденне:

«Ти гарна!»

«Справдi? – зрадiла дiвчина i вiдразу споважнiла. – А якби й так, то це не моя заслуга – то вiд Бога… Але ти не вiдповiв: до якого колiна знаеш свiй рiд?»

«Тебе подiбнi питання давно цiкавлять?»

«Нiколи над цим не задумувалася… А мабуть, треба! Кожна людина повинна знати, звiдки вона… А ти цiкавився?»

«Вiднедавна… – по хвилi мовив Данило. – Мiсяць чи два тому був я на презентацii книжки, якiй цiни немае: «Украiнський родовiд». Перша ластiвка в цьому жанрi… Я уважно слухав виступи знавцiв, книжку оцiнювали дуже високо, однак у мене зародився сумнiв щодо ii науковоi об’ективностi, i я запитав упорядницю – вельми енергiйну панi з таким оригiнальним iм’ям – Климентина: «Чому ви обмежили свое дослiдження самими тiльки iнтелiгентськими родинами: Жеплинськi, Бачинськi, Левицькi, Цегельськi, Петрушевичi, а де селянськi родоводи, адже майже вся наша iнтелiгенцiя – з селян… До того ж, у кожному дослiдженому родоводi – тiльки iдеальний позитив, нiби в жодному нiколи не було жмикрутiв, ошуканцiв, злочинцiв!..» Не пам’ятаю, що менi вiдповiла на це панi Климентина, але вiдтодi не перестае мене переслiдувати думка: а звiдки я взявся, хто я такий – сiльський парубок з Явiрника?»

«І ти вирiшив шукати свого корiння, – з вiдтiнком iронii мовила Оленка. – Й подався оце в мандрiвку».

«Та нi, як я його знайду?.. Та й iнший в мене нинi клопiт: хочу чи не хочу, а дисертацiя мусить бути написана».

Вiн узяв Оленку лiвою рукою за плече, на ходу повернув ii до себе i ще раз сказав:

«Ти й справдi гарна…»

«А що мала б на це вiдповiсти я? – дiвчина кокетливо глянула на Данила. – Повторити те саме? Що ж, могла б… Та хiба врода – найважливiша людська прикмета? Головне, що менi з тобою просто, легко, наче ми вже давно знайомi».

«Та це ж найкращий для мужчини комплiмент! – вигукнув Данило i враз пильно вдивився у вершок Попа Івана. – Поглянь, поглянь, Оленко: бачиш той синiй, аж чорний клубок над руiнами обсерваторii?»

«Бачу, то й що?»

«О, ти мiська панянка, а не гуцулка: то знак грози, я знаю… Приквапмо крок, щоб встигнути добратись до Веснярки. Там ватагуе старий Дмитро Мочерняк, вiн прихистить. Та й, може, щось цiкавого повiсть…»

«Ти з ним знайомий?»

«Нi, чув лишень про нього… Кажуть, вiн знае багато цiкавих небилиць. Можливо, щось нового дiзнаюся з гуцульськоi демонологii».

Тим часом синювато-чорний клубок хмари, що дотепер непорушно висiв над вершиною Попа Івана, почав раптом набухати, надуватися й набирати форм страхiтливоi потвори, що безупину мiняла свiй погрозливий лик, стаючи схожою то на розсердженого велетня, то на дракона iз роззявленою пащею, якою вiн поглинав синяву неба, – й миттю не стало над головами мандрiвникiв i шматочка голубизни, а з-поза гори, ген аж з-над Тиси, стрiмко пiднялися в небо клуби сизих випарiв, окреслених оранжевою облямiвкою, нiбито десь там, на урочищах Обнижа i Прелук, вибухнув вулкан, й ось за хвилю гаряча лава поллеться схилами вниз, заливаючи жереповий заросляк разом з полониною й будiвлями на нiй; перехреснi тихi блискавки протинали небесну куряву, розпiкаючи ii до стану фiолетовоi плазми; обважнiлi, немов насиченi вулканним попелом хмари спадали на землю, й долинув нарештi безугавний гуркiт громiв.




Роздiл другий


Свiт стемнiв i не проглядався вже й на крок, Данило схопив Оленку за руку, й вони щодуху побiгли плаем, що потягнувся вздовж пiднiжжя Попа Івана до Веснярки; мокра темiнь залiплювала очi, Оленка зсувала долонею з обличчя снiжницю; обое вмить промокли до нитки, в Оленчинi шльопанцi набилося холодноi квашi, ноги задубенiли, руки заклякли, тiльки з Даниловоi долонi, в якiй вiн затиснув руку дiвчини, струменiло тепло; обое бiгли навмання, бо свiт геть зчорнiв – й нарештi повiяло на Оленку гарячим духом ватри, а в очах просвiтлiло – то Данило з грюкотом вiдчинив дверi колиби, увiпхнув досередини дiвчину, сам ввалився за нею, й порятунок вiд лиха постав перед ними в образi вусатого дiда, який сидiв за котлом, повним загуслого молока, й з тiеi гущi виймав снiжно-бiлу масу, витискав долонями з неi сироватку, збивав у плесканки й складав уряд на лавицю свiжi будзи.

Побачивши у дверях колиби промоклих i заснiжених подорожнiх, ватаг припинив роботу, пiдвiвся з лавицi й стрiмко подався до них, простягнувши руки.

«Падоньку гiренький! – забiдкався старий. – Та яка мара вигнала вас у гори в таку шаргу? Ану лишень швиденько роздягайтеся й вiшайте шмаття на бильця бiля ватри! Господи, таж тебе, дитино, спалить гарячка», – приговорював Мочерняк, дивлячись на продряглу, аж синю Оленку.

Вiн стягав з жердини бiлизну, холошi, кептарi й подавав iх то хлопцевi, то дiвчинi й сказав до вiвчарiв, що сидiли довкола ватри, та до жiнок, якi встигли допасти до колиби перед грозою:

«А повiдвертайтеся, повiдвертайтеся, най ця пара вгорнеться в сухе».

Ватаг сам повернувся обличчям до ватри, а Данило й Оленка, стоячи спинами одне до одного, поскидали з себе мокрий одяг i голiсiнькi, як мати родила, квапно одягалися в чужу одежу, яка вiдразу iх зiгрiла; мандрiвники швидко оговтались вiд незручностi перед незнайомими людьми й посiдали на лавицю, простягнувши руки до вогню.

Мочерняк продовжував збивати бриндзу, змученi жiнки дрiмали, поскулювавшись, мов куропатви на стернi, вiвчарi теж посхиляли голови до колiн i куняли, тiльки спузар, брудний i чорний, як арiдник, пiдкидав у ватру смерековi полiнця й галузки хвоi – ватра спалахувала, трiщала, в колибi пахло ладаном, а дим, що струменiв до отвору в стелi, виiдав очi.

«Як же ви опинилися тут, молодята? – спитав урештi ватаг, пильно, аж пiдозрiливо приглядаючись до Оленки й Данила. – А звiдки приманджали?»

«Нездалеку, вуйку Дмитре, – вiдказав Данило. – Я з Явiрника, а Оленка iз Зеленоi… Вибралися на Попа Івана подивитись на купальськi забави. Аж тут…»

«Плова в нас довго не тривае, до вечора й слiд вiд снiгу згине, проте люта вона, – повiв бесiду Мочерняк. – То Чорногор чомусь раптом розсердився, може, й на вас, коли грiшнi… Чи вже пошлюбленi? – допитувався, виймаючи iз сироватки бриндзу та сплескуючи ii в кружала. – То я питаю – пошлюбленi?»

«Та нi, – почервонiла Оленка. – Ми щойно в дорозi познайомилися».

Данило невдоволено глянув на Оленку: навiщо вона сповiдаеться – чей скоро смеркне, й треба заночувати, ще, чого доброго, випровадить iх старий з колиби в таку стужу…

«Ми посватанi, – поправив Данило дiвчину. – Таж не встидайся, Оленко, нема й цьому встиду… Ми нареченi, вуйку Дмитре», – додав твердо.

«Посватанi, то й посватанi, – мiркував уголос ватаг, не пiдводячи голови. – То не пiдете вже нинi на верх, нiхто туди не прийде в таку плюту – i слава Богу… От поiжте трохи бриндзи з кулешею – та й спати в гуртожиток. Там уже повлягалися бовгарi, стадарi, козярi та й цi, – показав на вiвчарiв, що куняли бiля ватри, – скоро туди пiдуть, бо треба рано вставати… Й жiнок теж мушу примiстити. Тiсно буде… Тiльки заказую: пустим не займайтеся, того в мене не бувае».

«Не соромте, вуйку, дiвчину, – глипнув неприязно Данило на ватага. – Могли би-сьте такого й не говорити… Але чому ви щойно тiшилися, мовляв, слава Богу, що на Попа Івана нiхто не вийде? Чому – слава Богу?»

«Якщо ти, хлопче, з Явiрника, а дiвка iз Зеленоi, то мали б чути про ворожнечу мiж Шумеями…»

«Мiж Шумеями?!» – аж скрикнув Данило й вiдразу стих.

«А хiба не чули, що Шумеi iз Зеленоi, яких прозивають Злодiями, донинi смертельно ворогують iз явiрницькими Шумеями, що прозванi Апостолами?»

«Нiколи такого не чув», – тихо проказав Данило, крадькома зиркнувши на Оленку.

Дiвчина миттю вiдвела вiд хлопця очi й прошепотiла, затинаючись:

«І я… i я про таке не чула…»

«Дивно, – гумкнув Мочерняк. – Як то ви можете такого не знати… А може, й самi Шумеями есьте – бо чого вибралися якраз ниньки на Попа Івана?.. А втiм, що менi до того?»

«Та нi, ми iншi, вуйку… А не знаемо про те, що ви кажете, бо давно в тих селах не живемо. Ми у Львовi – вчимося…» – нiби виправдовувався перед ватагом Данило.

«Хiба що так, – згiдливо промовив Мочерняк, пильно глянувши спершу на Данила, потiм на Оленку. – А може, ви й не звiдти, що я там знаю… Та вже докажу, коли розпочав… Тi роди здавна ворогують, i на Івана Купала на нашiй горi деколи й крiвця ллеться. Бартками б’ються… То, певне, Божий палець – що вдарила нинi плова. Хоча вони, тi ворiженьки, такi закукурiченi, а ще як вип’ють – то й у шаргу можуть прийти зводити порахунки…»

Ватаг змовк i бiльше й словом не обiзвався. Данило теж мовчав, хоч мав намiр розпитати старого щось про демонологiю. Не розпитував. А Оленка зовсiм не пiдводила голови, й Данило вiдчув, як мiж ними пролягло незрозумiле вiдчуження. Проте нi вiн, нi вона не могла вгадати причини. Чи, може, моторошно стало вiд того, що обое могли стати нинi свiдками бiйки ворожих родiв?

До кулешi з бриндзою нiхто з них не торкнувся.

Врештi ватаг пiдвiвся i владно мовив до жiнок, пастухiв та молодят:

«Пора вже в стебло!»

У полонинському гуртожитку, на нарах через довгу кiмнату, лежали покотом пастухи й пастушки i вже спали; прийшлi жiнки вiдшукували вiльнi мiсця, втискалися помiж сплячих i тихо засинали; ватаг показав мандрiвникам на край прiчi, де в тiснотi могли лежати тiльки двое, й кинув iм лiжник. Оленка сполохано дивилася на Данила, який вiдразу влiгся бiля пастуха, що розпачливо хропiв; вiн повернув його на бiк, притиснувся до нього спиною й, вiдхиливши рiг пропахлого потом покривала, кивнув Оленцi рукою, щоб лягала. Вона ще довго тупцювала на мiсцi, та врештi пiрнула пiд лiжник, немов у холодну ополонку. Обое лежали обличчям до обличчя, дiвчина вдихала знайомий тютюновий запах, й це ii заспокоювало, а надворi вже стемнiло, й два маленькi вiконця зажеврiли до вимитого неба з повислою на ньому кочергою молодого мiсяця, немов очi зачаеноi вовчицi.

За вiконцями вирував, наче вода в ковбанi, приглушений шум, який нiколи в горах не стихае – у вiтряну а чи в тиху погоду. Той шум здавався Даниловi невпинним диханням планети, чутним лише на верховинах: то видихала земля струджений дух i жадiбно всмоктувала в своi легенi кришталево чисте й вiд свiжостi колюче повiтря. Гiрський шум зливався з диханням утомлених людей i ставав тишею, крiзь яку вперто пробивалася в Данилову пам’ять запаморочлива мелодiя пiснi: «Над Карпатами тиха нiч тремтить, тиха нiч тремтить, мов струна, а Говерла спить i дiвчина спить, тiльки я не сплю, бо – весна…» Ця пiднебесна мелодiя Василя Якуб’яка, цi вишуканi в гiрському шумi слова Степана Пушика скрiзь тепер бринiли, виповнюючи собою безмежний простiр неба й гiр, а теж кiмнату, в якiй спали люди.

А чи сплять? – думав у напiвдрiмотi Данило. – Таж нi – всiх оповив чар полонинськоi ночi, всi прислухаються до неi… Й нараз вiн крiзь мрево тишi вчув живий шепiт, що зливався з пiснею й шелестiв словами: «Марiчко-любасочко, вийдiм надвiр, там мiсяць розсипався на скалки й горить трава, а ми ляжемо на нiй, там не так тiсно…» – «Лежи тихенько, Іванку, люди почують, нiхто ж не спить…» – «Вийдiм, Марiчко, на полонину й до свiтанку гей як налюбимося…» – й шепiт заглушив м’який звук поцiлунка… Чи це снилося Даниловi, чи направдi вiн пiдслухав тремку намову до любовi; хлопець розплющив очi й у вiдсвiтi жеврiючих шибок впiймав тихий погляд Оленки; вiн дотикався вiями до ii вiй, два дихання ставали одним, а уста боязко наближалися, i вже зiткнулися вони у вологому поцiлунку, губи в Оленки були солодкi й рухливi, вона всмоктувала в себе дихання хлопця, та обое лежали непорушно, засинаючи в поцiлунку, i снився iм шалений грiх…

А нiч була коротка, вже за вiконцями зарожевiло небо, й розсипаний на скалки мiсяць знову злiпився в кочергу, яка блiдла й ставала бiлою хмаркою й нарештi випарувалася над гiрським гребенем; в кiмнатi посiрiло, люди заворушилися й тихо вислизали надвiр, бiля кошар уже чулося гейкання, свiтанок сповнився блеянням овець, муканням корiв, форканням коней, i чутно було владний голос ватага.

Оленка й Данило схопилися з нар, щоб при денному свiтлi нiхто не побачив iх, накритих одним лiжником; вони поправляли на собi одежу й намагалися не дивитись одне на одного, та коли iхнi очi зустрiчалися, Данило мовчки запитував, чи то правда, що вона його цiлувала, що вони заснули в солодкому поцiлунку, i яку надiю вiн може мати пiсля цього – й чим упертiше про це запитував, тим густiше заволочувались ii очi памороззю холоду, й вона мовчки запевняла: «Це тобi наснилося, парубче».

А коли нi, наполягав вiн, то що то було: забава чи любов?; то був тiльки сон, вiдпекувалась дiвчина, забудь про це; а як менi далi бути – влюбленому?; як хочеш, менi таки треба вийти на гору, а ти не мусиш, чого нам разом iти, немов справдi посватаним, ми ж випадково зустрiлися й зараз розiйдемося назавше; я пiду з тобою; хiба я бороню, тiльки затям, що все те наснилося тобi…

Вони мовчки змагалися, Данило вловлював в очах дiвчини тугу й холод водночас: що трапилося, чим я ii образив?

По черзi зайшли до колиби, щоб переодягнутися в свою висохлу бiля ватри одежу, з’iли по дрiбцi вчорашньоi кулешi з бриндзою й вийшли на полонину. Вiвчарi вже погнали товар на пашу, бовгарi випускали корiв зi стаень, вiвчарки дзяворили, зганяючи до гурту овець, якi вiдбилися вiд стада, й стояв бiля стаi ватаг, супроводжуючи поглядом полонинський хiд.

«Слава Йсу, вуйку Дмитре! – обiзвався до нього Данило. – Як спали?»

«Миром!»

«Дякуемо вам за нiчлiг».

«Нема за що, – пiдкрутив вуса ватаг. – А дивiться-но, яка погода!»

«Йдемо на гору… А чи можна ще колись до вас заглянути?»

«Та чом би й нi!»

«Я хотiв би дещо розпитати про нечисту силу…»

«Та я мiг би розповiсти не одне… Але, як по правдi, то нечистоi сили в горах нема. Таж подивися лишень на це небо!» – ватаг звiв угору руки.

На вершину Попа Івана вело кiлька стежок: Оленка подалася найпологiшою, за нею пiшов Данило, не наздоганяючи: знав-бо, що розмови мiж ними бiльше не буде, й мозолив хлопець думкою мозок: що ж, до бiса, трапилося, звiдки взявся в неi той холод: чи то iз сорому за нiчний поцiлунок, якого, може, й не було?

А коли пiдходили до вершини гори, й на безверхому мурi колишньоi обсерваторii вирiзнилася кладка з чорних валунiв, Данило згадав розповiдь ватага про щорiчнi тутешнi сутички ворожих родiв з Явiрника й Зеленоi, й подумав при цьому, що не знае Оленчиного прiзвища й чомусь не хоче знати, та й Оленка його не запитуе…

Вони увiйшли одне за одним на загороджений муром плац. Пiд пiвнiчною стiною сiрiла латка вчорашнього снiгу й на нiй розмазалась червона пляма; поруч валявся зломаний держак вiд бартки, й Оленка пильно придивилася до нього… Повсюдно виднiлися слiди шабашу: консервнi бляшанки, порожнi пляшки; з почорнiлого вогнища струменiли тоненькi цiвки диму.

Оленка стояла з одного боку снiговоi латки, а Данило з другого, й мiж ними темнiла пляма, що бралася в коричневий колiр; обое й далi мовчали, й кожне з них намагалося розкрити загадку iхнього вiдчуження й таемницю, яка вiдбулася на цьому плацу купальськоi ночi.

Данила огорнув туск вiд думки, що вони зараз розiйдуться й нiколи бiльше не зустрiнуться; на його устах ще теплився слiд дiвочого поцiлунку – й не буде того бiльше, не буде; вiн хотiв спитати в неi прiзвище й не зробив цього, Оленка теж не запитувала, i вiд цiеi нез’ясованостi тайна сама скрадливо прояснювалася, й страх перед ii розгадкою примушував обох мовчати.

«Чи ми ще колись зустрiнемося?» – витиснув Данило з горла й побачив, як вродливе обличчя дiвчини вкрилося вмить осугою смутку.

Вона пiдвела на нього погляд i тихо мовила, показавши на коричневу пляму:

«Хiба не бачиш, що мiж нами кров?»

І рiзко рушила з мiсця, обiйшла закривавлену латку снiгу, припала до Данилових грудей, поцiлувала його в щоку й вибiгла з плацу, пiднявши на ходу зломаний держак. І зникла за кущами ялiвцю.

Бiлява голiвка вряди-годи то виринала з ялiвцевих i жерепових зарослiв, то зникала, й Данило чомусь-таки вiрив, що Оленка зупиниться внизу й чекатиме на нього, бо чому мала б полишити його самого серед чорногорського безлюддя, чей не посперечалися, не посварилися, i що могла важити для них червона пляма на снiгу, а може, то й не кров, а хтось вишневий сiк розлив… А якби й кров, то що iм до бiйки якихось сп’янiлих парубкiв, чому б це мало стати причиною iхньоi розлуки?

Постать дiвчини вихопилася iз зарослiв й чимдалi малiла, Оленка не зупинялася, не озиралася, й на Данила повiяло пусткою – вiн зрозумiв, що бiльше нiколи ii не побачить, i вiд цього зробилося неймовiрно тоскно; вiн ще не мiг визначити цiни згуби, лише вiдчув, як вiдкроiлася вiд нього немовби половина його сутностi, щойно заповнена образом дiвчини, яка несподiвано завiтала в його життя.

Це було надто несправедливо, бо що б могла означати для Оленки розповiдь ватага про невгасиму ворожнечу мiж родами Шумеiв? І що з того, що Данилових родакiв прозвали Апостолами, – та навiть якби Оленка походила з Шумеiв, прозваних Злодiями, то яке це мало б значення нинi для них обох – цивiлiзованих, освiчених, сучасних?

Проте Данилова догадка була вперта: а таки напевно ця дiвчина iз Шумеiв-Злодiiв, i соромиться вона негiдного прозвиська й озлоблюеться на людей, якi про це iй нагадують… Почекай, Оленко, якщо це насправдi так, то ще не знати, чи справедливо вас прозвали, й чи мое прозвисько не мае iронiчного вiдтiнку, як-от – «святенник», «боженька»?

Данило не був упевнений, що догадка його вiрна, проте в ii справдешностi щораз то бiльше переконувала дивна поведiнка Оленки – i йому стало гiрко вiд того, що така дрiбниця знiвечила iхне знайомство, однак тут же вкрадалася у свiдомiсть думка про фатальнiсть родовоi приналежностi, коли за неi ось учора пролилася кров.

Вiн мусить наздогнати дiвчину й переконати ii, коли це правда, в марностi задавнених образ i родовоi ворожнечi, та водночас проколювалася в душi цiкавiсть дiзнатися правди, заступленоi вiд нього заслоною правiку.

Й заволав Данило навздогiн Оленцi, щоб зупинилася, та голос не здолав простору, що протягнувся мiж ними; вiн перейшов горби Рокиту й Керничку, вийшов на буркутський плай, допав уже й до Буркута: бiля дороги стояв порожнiй жаб’евський автобус, який стоятиме тут до самого надвечiр’я, проте Оленки хлопець не побачив, можливо, поiхала попутною вантажiвкою.

Змучений i збезнадiяний, вiн присiв на приступку машини й думав про свiй родовiд, який для нього сягав не далi дiда Пилипа Шумея, що помер, коли Даниловi сповнилося десять лiт.




Роздiл третiй


Данилова неня Федора прийшла в Явiрник ще малою iз присiлка Теребiж, де вузькоокi, кустратi й чорнi вуглярi випалювали деревне вугiлля й виплавлювали смолу з березовоi кори, а ще крали курей по довколишнiх селах. Вихопила дитину з бруду й нестаткiв ii мати, вродливиця Калина, що невiсть-як опинилася в хатi вiдлюдькуватого нероби Івана Джемиги, й привела свою доньку до власника Веснярськоi полонини Пилипа Шумея, уклiнно впросивши його взяти Федорку за пастушку до телят.

Мав Пилип чимале стадо маржини, ще й племiнного бугая, вiд якого корови щорiчно телилися чорномордим молодняком; шкодуючи тих теличок i бичкiв, газда нiколи не виганяв iх на полонину – пашi вистачало й на Думських пагорбах, що збiгали пологими схилами до Черемоша.

Тi обгородженi воринням сiнокоси й лисi пасовиська, i кладка через рiку, що провадила до гори Тарницi, порослоi рiвними, мов пасхальнi свiчi, смереками, на якi був добрий попит в кутських тартаках, i довгий ряд схожих на сiрниковi коробки вуликiв на царинi пiд Магурою та й сама гражда, обступлена зусiбiч заломленими дахами, пiддашшями, галереями й подвiр’ям, обставленим стайнею, хлiвами, стодолою й оборогом, мiж якими навiть щiлини не проглядалося, й на Божий свiт виводили тiльки хвiртка з боку Думськоi гори й возова брама вiд рiки – все це належало фудульному газдi Пилиповi Шумеевi, прозваному Апостолом.

Сирота Федора виростала серед цього добра й не почувалася тут наймичкою: була працьовитою, бистрою, мов бджiлка, i все, що ii оточувало, немовби iй i належало; дбала вона про Пилипове багатство, як про свое власне; з роками виструнчувалася, мов гаджуга, а коли стала на порi, й тугi цицi вже не вмiщалися в пазушинi, а великi синi очi, заволоченi блудною паволокою, крадькома пазили за чорночубим, смаглявим, нiби циганськоi кровi, багацьким одинаком Николою, а той водно вишукував собi роботу, де поралася Федора, – тодi вони обое почали пропадати то в колешнi, то в стодолi; врештi стрункi ноги дiвчини у вечiрню пору стали дрiбно перераховувати щаблi драбини, припертоi до оборога, й трiщали тi перекладини теж пiд вагою ставного парубка, – не промайнули цi грiховнi виправи повз пильнi очi господаря, й зметикував собi суворий i мовчазний Пилип, що пора дiвчину виганяти з обiйстя або ж брати за невiстку…

Позбуватися такоi справноi робучоi сили Пилиповi було шкода, а Никола не вiдступався вiд дiвки нi на хвилину, й коли фартушина на Федорi почала коротiти, й при зустрiчi з газдою дiвчина соромливо прикривала долонями живiт, а заховати грiха вже не могла, Пилип порiшив – бо як не цю, то iншу знайде хлопець, а напевне пустiшу, чей працьовитiшоi невiстки не мiг собi й придумати, – щоб Никола, хоче того чи не хоче, понiс до ксьондза на заповiдi.

З того нерiвного й для села несподiваного шлюбу народилася дочка Марiйка, й Федора стала повноправною господинею в багацькiй граждi пiд Думською горою. Бабу Фросину, котра й так до господарки нiколи не належала i весь свiй вiк просидiла в коморi за вишиванням сорочок на продаж, розбив паралiч, i нiхто нiколи не бачив ii на бiлому свiтi, аж до похорону, що його по-багацьки справив Пилип, немовби перед упослiдженою жiнкою, якiй належалося бути першою газдинею в селi, а мала вона вiд мужа менше пошанiвку, нiж служниця, виправдовував свою провину пiсля ii смертi: на горах ридали трембiти, везла домовину на цвинтар парокiнна фiра, за катафалком тягнулася довжелезна процесiя, нiбито явiрницький люд хотiв хоч раз у життi побачити найбагатшу в селi господиню; вiдправляли по нiй панахиду аж три ксьондзи – з Явiрника, Зеленоi та Буркута, й справив Пилип гучнi поминки на просторому подвiр’i гражди: столи вгиналися вiд наiдкiв i питва, газди один поперед одного споминали достоiнства найгiднiшоi в селi жiнки, молодицi вмивалися сльозами, витирали очi й носи шальоновими хустками, бiдкалися, завивали, аж поки тi голосiння не перемiнилися в коломийковi спiви i п’яний регiт.

Баба Фросина померла ще при достатку. В Пилипа було все, що мiг послати Господь працьовитому газдi, та найпильнiше доглядав вiн рогату худобу. Кожну корiвчину називав по iменi: Мiнка мае спущенi вниз роги, нiби дiвочi кiски, молода, проте сумирна, й дае на день аж п’ятнадцять лiтрiв молока; Краса ходить з дошкою на лобi й мае червонi лютi очi, нападае навiть на бика – вiд неi одного разу потерпiв сам Пилип i вiдтодi обходив товар у кептарi з дiркою на спинi, проте не продавав Красоi й не рiзав, бо мав вiд неi таке густе молоко, що пiвгладущика бралося густою сметаною, хоч край ножем; Ласка була красунею з великими очима, з яких по-людському котилися сльози, коли ii якийсь пастух врепiжував прутом по хребтi за непослух, й тримав Пилип Ласку лише за вроду, бо надоював вiд неi, що кiт наплакав… Кожну коровину лелiяв Пилип, а мав iх щось аж десять.

Довгими зимовими вечорами, коли в граждi западала нудьга, й тяжко було дочекатися чергового передзвону старого настiнного дзигаря з чавунними вагунами, мовчазний Пилип заводив розмову про худобу: загинав на лiвiй руцi палець за пальцем, перераховуючи, скiльки теличок, а скiльки бичкiв привела кожна корова за свою службу; Пилип знав масть найменшоi тварi, пам’ятав вiк старших й робив позначки на сволоцi – яку й коли треба гнати до Сигету на продаж, а хатнi слухали й мовчали, бо до господарських розрахункiв нiхто не мав права втручатися, й Никола, на вiдмiну вiд Федори, що зайняла становище господинi, залишався слугою в батька, а ще любленим мужем у дружини, вiд якоi аж за двадцять лiт, коли вже Марiя вiддалася за вчителя в Бiлу Рiчку, народився хлопчик Данилко.

Тодi в Данилового дiда вже не було стада, залишилися лише двi корiвки – для скоромини, а решту худоби ватаги перегнали в колгоспну артiль на Веснярку, й старий Пилип вряди-годи вирушав на полонину за належною йому бербеничкою гуслянки й там цiлоденно тинявся на пасовиськах, вiдшукував ту чи iншу свою корiвчину й кликав до себе, корови газду впiзнавали, пiдбiгали до нього, брали в морди його рапавi пальцi й смоктали, а дiд припадав до iхнiх лобiв, пестив i ридма плакав.

Про все це Данило дiзнавався з розповiдей матерi, а в його власнiй дитячiй пам’ятi залишилася лише дiдова пасiка, що вишикувалася довгою шерегою на царинi пiд Магурою.

Та пасiка була окремим царством серед рiзнобарвного квiтування гiрських трав, i доступ до нього мав лишень дiд Пилип – його одного допускав до себе дзвiнкий бджолиний люд, що в цiлоденнiй працi помiж зел i на медоносних липах, зумисне задля пасiки посаджених, поводився сумирно й не помiчав чорнявого хлопчика, який у сонячну погоду вибiгав з гражди, стрiмко долав Думський горб, однак, добираючись чим ближче до царини пiд Магурою, ставав обережнiшим i сповiльнював хiд, а коли вже долинало до вух погрозливе гудiння, то й зовсiм зупинявся, не виходячи з дива: як це так, що дiд бджiл не боiться, смiливо виймае з iхнiх хаток рамцi з обважнiлими вiд меду щiльниками, кусючi комахи лазять по дiдових руках, по обличчi, а вiн лише денеколи легко iх зсуне долонею й при цьому спокiйно смокче люльку, що звисае з губiв на довгому цибуху аж до пояса, круглi кiльця диму вихоплюються з мосянжовоi чашечки й пливуть над вуликами, злагiднюють бджiл, а потiм розчиняються в повiтрi, не залишаючи по собi слiду.

Сидить собi дiд на стiльчику помiж пнями в солом’яному ширококрисому брилi й бiлiй сорочцi, пiдперезанiй вишиваною крайкою, й у бiлих гачах – усе на ньому бiле, як у Бога, та й сам вiн на небожителя схожий, i якби Данило умiв малювати, то списав би з нього Господа й повiсив у церквi на бiчнiй стiнi замiсть розсердженого Саваофа з бiльматими очима й грiзно пiднесеним вказiвним пальцем… Дiд Пилип добрий, але тiльки в пасiцi, а ще коли збирае з липи рiй, i бджоли облiплюють його груди, немов у кольчугу одягають – то й зовсiм тодi ласкавий, бо не можна бодай необачним рухом сполошити комах; дома ж дiдова ласка пропадае, в хатi вiн бурчить i нiколи не дае хлопцевi навiть понюхати меду – зливае його у слоiки й коновки й щоп’ятницi везе в Жаб’е на продаж, а коли вертаеться з торгiв, закриваеться в граждi на всi защiпки й кудись тi грошi ховае, – вiдколи забрали в Шумея полонину й худобу, став вiн несусвiтнiм скупарем, гiршим вiд Шльоми-лихваря, який тримав колись у Явiрнику корчму…

Якось Данило зважився ближче пiдкрастися до пасiки, так тихо пiдходив, що бджоли й не помiчали його руху, й, знаючи, що дiд мусив серед бджiл здобрiти, вирiшив ще раз запитати його про найцiкавiше – про те, чого в книжках недописано, а в маминих пiснях недоспiвано – про опришкiв… Дiд повинен про це краще знати, бо ж дуже давнiй – нехай хоч два слова скаже про Довбуша.

Пилип запримiтив онука й побачив на його обличчi нетерплячку про щось розпитати – най би лиш меду не просив, бо як то тяжко нинi той грiш роздобувати; проте таки вiдламав кусник соту, з якого потекла по пальцях золота патока, й вийшов з-поза пнiв, а за ним хмарою полетiли бджоли; Данилко тепер iх не збоявся, бо вони у дiдовiй владi, похапливо взяв з його рук той шматочок пахучого воску, довго висмоктував з нього солод i врештi зважився заговорити.

«Агей, дiдику, та розкажiть менi щось про опришкiв!»

Й тодi побачив хлопчина, як гнiвно сiпнувся дiд, i бджоли гучнiше задзумкотiли – стали такi лютi, як i вiн.

«Ти вже раз питав мене про це, хлопче, – наморщив чоло Пилип, i вiхтi брiв пiдскочили вгору. – Чи не захотiлося тобi й самому пiти чужi комори розбивати, що про ту голоту водно розпитуеш? А то ж брехня, що тi розбишаки бiдним помагали, жебрак тому й жебракуе, що не хоче робити й лишень за чужим умiе пазити… А то звiдки пiшла ця колгоспна банда, що в мене худобу й полонину забрала, як не з опришкiв! Й такi, як Довбуш, твого прадiда вбили тiльки за те, що той газдою був!»

Дiд лютував i потрясав кулаком до неба, а потiм стишився й, примруживши очi, спитав пiдступно в малого:

«Ти про них з книжок начитався чи, може, неня тобi нашептала?»

О, Данило бiльше нiколи не запитае про це в дiда, бо книжки книжками, а мамi добре дiсталось би, якби вiн признався, що неня колись йому до сну, та ще й тепер, як тiльки дiда нема в хатi, все наспiвувала: «Ой попiд гай зелененький ходить Довбуш молоденький», а в тiй пiснi – про славне побратимство, про зрадливу Дзвiнку та про ясний топiр ватажка, за який угорський король готовий був пiв царства вiддати…

Змовк хлопець, а дiд сердиться, i бджоли теж сердяться – вже летять вони, мов кулi, до малого опришка, й вiн стрiмголов утiкае з пасiки…

І ще одна згадка скалкою увiп’ялася в мозок Данила, який сидiв на приступцi автобуса, терпеливо чекаючи надвечiр’я… Вмирае дiд Пилип, бо час його закiнчився, тата вже давно немае – вбило дерево в бутинi, а Данилко, Федора й Марiя стоять у дiда в узголiв’i, й неня слiзно просить свекра, щоб сказав, бо ще мить – i не зможе: де вiн тi грошi, за мед вторгованi, заховав, он росте хлопець, i в школу до мiста треба буде його послати, бо що без науки нинi варта людина? А дiд вороже дивиться на невiстку й вихриплюе таке, чого нiяк не може збагнути Данилко:

«Ти роботяща була в мене, але гадаеш, я не знаю, звiдки ти взялася в Джемигiв?.. То кров опришкiвська волае з тебе: хочеш роздати мiй набуток голодранцям… А не дам, не дам!»

Дiд сконав, i нiхто й досi не вiдае, де захованi тi його нiкому вже не потрiбнi папiрцi… Й засолоджуе Данилову гiркоту iнший спогад – про заховану в коморi бочiвку меду, якого хлопчик уволю наiвся, аж пупом текло, пiсля дiдовоi смертi…

Нарештi прийшов водiй, торкнувся рукою Данилового плеча, щоб той дав йому дорогу до кабiни. Сидячи в задумi на приступцi автобуса, хлопець i не помiтив, що пасажирiв уже набралося чимало, вiн пiдвiвся, зайшов до салону й зайняв крiсло, на якому вчора сидiла Оленка. Все ще сподiвався, що до вiдправлення зайде i вона, придивлявся до облич дiвчат, якi заходили, та марно: Оленка, видно, давно поiхала… Можливо, вона зiйде в Зеленiй, щоб навiдатися до родини, й майнула в Данила зухвала думка: вийти й собi на наступнiй зупинцi й допитатися до Оленки. Та зразу й вiдкинув таку затiю – що ж бо скаже iй, хоч би й допитався?

У цю мить Данило уявив собi: притиснутий людським тлумом, стоiть вiн перед першим сидiнням i, спершись обома руками на спинку крiсла, немовби в обiймах тримае незнайому вродливу дiвчину, а його губи мало що не торкаються ii губiв, а далi, як то було увi снi, вони з’еднуються устами й вiдiрватися не в силi, губи дiвчини жвавi, рухливi, й вона вбирае в себе його подих…

Стрiпнув головою, щоб вiдiгнати солодке марево; автобус деренчить, пiдскакуе на вибоiнах, нiби квапиться, щоб перед смерком добратися до Жаб’я; а ось уже на заходi проколола помаранчевий пруг неба гостроверха гражда пiд Думською горою – i як то вона з неприступного замку в дитинствi перемiнилася нинi в маленьку хатку, яка може легко злетiти на доли, пiдхоплена буревiем…

Степлiло на серцi в Данила на вид рiдноi оселi, й майнула думка, що треба до неi прикласти рук: пiдняти похиленi паркани, замiнити зiтлiлу дощану обшивку на галереях, побити дах новим гонтом, бо старий струхлявiв, прибрати занедбану свiтлицю – сповiльнiли колись жвавi руки Федори; перевезти книжки з аспiрантського гуртожитку, влаштувати лiтнисько в Явiрнику й запросити в гостi Оленку… ет, що це йому весь час верзеться: нема, не було й нiколи не буде нiякоi Оленки, все то чари святоiванськоi ночi…

А гражда разом з Думською горою наближаеться, вже вiд шляху побiгла до неi заросла споришем стежка; вхiдна хвiртка скрадливо вiдхиляеться, наче за нею хтось чатуе, i врештi лунко гримае об паркан, на стежку виходить жiнка в терновiй хустцi, запинае кептар на петельки, пригладжуе долонями спiдницю, пiдбiгае й таки вже бiжить стежкою вниз i зупиняеться навпроти високого парубка – нiби перед чужим розгублена.

Вони не обнiмаються, в горах не годиться виставляти напоказ родиннi почуття, а село стооко дивиться на Думську гору, бо до вдовицi вчений син приiхав, i дивуеться i заздрить; Данило статечно йде поруч з мамою, й коли хвiртка замикае граждову фортецю, аж тодi Федора припадае синовi до грудей i говорить крiзь сльози:

«Богу дякувати, що вернувся, та то ж така плюта ходила вчора Чорногорою… А ще там, на Попi Іванi, казали нинi коло церкви, побилися зеленчуки з явiрниками, та так, що одного привели…»

Уздрiв Данило в очах мами тугий смуток, змiшаний зi страхом, i в тому, як вона пригорталася до нього, вiдчув ii розтривоженiсть – що б це мало означати, чого вона боiться?

«Ходи, повечеряеш», – сказала мати й пiшла попереду Данила до свiтлицi.

Данило сiв за стiл навпроти вiкна й дивився, як кружало сонця поволi зсувалося вниз по шибцi, аж поки не кануло за Магуру. Федора принесла з кухнi пiдiгрiту пiдпалку й поставила на стiл пляшку сливовицi.

«Пий, сину, скiльки можеш, а я подивлюся… Чейже престольний празник нинi в нашому селi… А тi зганьбилися при такому святi. Ой, Данилку, ти он високу науку здобуваеш, а вони й далi дурiють: кажуть, голову парубковi проломили…»

Даниловi згадалася червона пляма на снiгу пiд стiною обсерваторii i зломаний держак вiд бартки, який чомусь пiдняла Оленка iз землi й пiшла з ним. А ще пригадав розповiдь ватага…

«То кого побили? – спитав у мами, геть спiснiлоi, зморщеноi, без слiду колишньоi вроди на обличчi, а ще ж пам’ятае син, якою гарною була вона за його дитинства. – Кого ж побили?» – допитувався.

«Таж Михалка Джемигу, котрий…»

«Але ж менi вiдомо, що Шумеi з Шумеями б’ються – Злодii з Апостолами. До чого тут Джемига?»

«Нiчого ти не знаеш, сину… Та й навiщо воно тобi? Колись грiх Злодiiв Джемиги покрили й за це ненавидять iх. Той грiх i на менi…»

«Не можу втямити, мамо, чому на вас мае падати тiнь чиеiсь провини?» – проказав Данило й затнувся на словi, згадавши докiр, що його дiд Пилип кинув Федорi перед смертю, не признаючись, де сховав грошi.

«Нiхто не винен, нiхто, – тихо мовила Федора. – Вини нема, а пiзьма жие… Але ти iж, iж, сину, напевне, добре зголоднiв, поки вибрався з тих чорногорських тарапатiв… Та й нащо тобi те все знати?»

«Ви щось недоговорюете, мамо, щось приховуете вiд мене…»

«Не треба того тобi, кажу ще раз. Чей не вiзьмеш бартку в руки й не пiдеш на Попа Івана на той рiк… Ти вчений, в тебе iнше життя».

«Але ж з якогось роду я прийшов у явiрницький свiт – то з якого: вiд Злодiiв чи Апостолiв?»

«Ти людський, хлопче, i цього з тебе досить… Та й вони не розумiють, за що б’ються. Найстрашнiша та ворожнеча, коли причина ii забута, а говорить тiльки чорна кров…»

Данило випив пугар сливовицi, повечеряв i почав укладатися до сну. Ще запитав у мами:

«Ви не знаете в Зеленiй таких Шумеiв, що iхня донька у Львовi вчиться?»

Федора довго мовчала, а потiм мовила благально:

«Не знаю, нi… І ти не дiзнавайся, прошу тебе. Дай менi в спокоi дожити…»




Роздiл четвертий


Оленцi пощастило: не встигла вона ще й розглянутися на автобуснiй зупинцi, як вiд озера Шибеного, круто вивертаючи на гостинець, виiхав нап’ятий тентом «бобик». З вiдкритого вiкна кабiни виглянув повновидий чоловiк – Оленка впiзнала заступника голови Жаб’евськоi районноi ради, який вряди-годи заходив до редакцii, приносячи офiцiйнi матерiали; вiн сказав шоферовi зупинитися й вiдчинив дверцята машини.

«Сiдай, дiвчино-рибчино! На празник приiхала до Явiрника чи, може, шукала цвiту папоротi й тепер вертаеш iз чар-зiллям у свояси?»

«У мене попразен, – квасно посмiхнулася Оленка. – До Зеленоi пiдкинете?»

«А чом би й нi, хто такiй кралi вiдмовить?»

Дiвчина швидко всiлася в машину й приквапила на шофера, щоб рушав, помiтивши, як стежкою з Кернички спускаеться вниз чоловiча постать – був то, напевно, Данило, й Оленка вiдчула, що мусить втiкати вiд нього, аби не було пiзно: наздожене, й залишиться вона з ним надовго, а може, й назавжди, й обое усе життя будуть доходити правди, чому то вони, з однаковими прiзвищами, опинилися серед ворожих родiв, i в чому полягае та ворожнеча? Хто i в якому колiнi з ii роду зло дiяв, що iх обiзвали Злодiями, кому та дiя здавалася злом, а може, якраз добром була i зловi зло чинила? А яку благодать несли у свiт Шумеi, яких Апостолами нарекли, де те добро вiд них посiялося i яким зелом зiйшло на землi: арнiкою чи блекотою?

Мотор у старому «бобику» довго чмихав, а чоловiча постать наближалася буркутським плаем, i в дiвчини завмирало серце: що станеться в ii життi за мить-двi i що буде пiсля того, як те вже станеться – втiха чи жаль, подив чи розчарування; та хай би ця машина вже швидше рушила… та хай би мотор нiколи не завiвся… Данило пiдбiгав, а в дiвчини терпло серце й набиралося тiеi тугостi – коли ще хвилина, i бризне кров…

Та врештi «бобик» скочив з мiсця, немовби з ланцюга зiрвався, закрився клубками дорожньоi куряви, й на мить полегшало на душi в Оленки, страх полишив ii, впустивши на свое мiсце навальний туск, що враз зацiпенiв каменем.

«Я тебе вiдразу впiзнав, Оленко, – повернувся до дiвчини Василь Голуб, заступник голови райради. – А що тебе сюди занесло – чей у вчорашню шаргу не важилася виходити на Попа Івана, та й якi там мiстерii могли вiдбуватися на снiгу… А я iздив поглянути, як iдуть роботи на Шибеному, – вже, слава Богу, закладений фундамент пiд турбазу…»

Дiвчина не обiзвалася, а Голубовi хотiлося розмовляти, вiн показав на держак вiд топiрця, який Оленка тримала в руцi.

«Вiд вовкiв обганялася?»

«Вiд собак…» – скупо вiдказала Оленка.

Голуб ображено вiдвернувся, й дiвчина аж тепер пильно приглянулася до держака, оздобленого перламутровим вiзерунком, немов циркою на красноiльських вуставках, i тепер уже остаточно впевнилася, що то залишок вiд батькiвськоi бартки. А де ж головка з розплесканим обушком, загнута буквою «р» – той мольфарський топiр, яким так дорожив неньо? Як же вiн опинився на Попi Іванi, та невже батько або брат Йосип пролив ним учора кров?

Оленка попросила шофера, щоб зупинився, подякувала й вийшла на автобуснiй станцii в Зеленiй.

Повiльно, нiби вагаючись, чи варто iй сьогоднi заходити до рiдноi хати, дiвчина зiйшла з гостинця й ступила на стежку, що спиналася вгору крутим берегом Черемоша до обiйстя, яке, зiслизнувши iз схилу Сивулi, зупинилося над урвищем. Критий червоною черепицею чепурний дiм обступили молодi смерiчки, що затримували корiнням можливий зсув, й подумала Оленка, що колись цiеi господарки не стане, й тут вируватиме рiчкова заплава, розмиваючи пiднiжжя Сивулi, а вже як далекi шумеiвськi нащадки, загроженi катастрофою, виберуться iз Зеленоi, то й навiки зникне з людського вжитку погане прозвисько, i хай би це сталося якнайшвидше…

Нiколи про таке не думала, не застановлялась, – iй, майбутнiй журналiстцi, марилася праця мiжнародноi кореспондентки, оскiльки добре володiла англiйською, – i що Оленцi до зневажливого прозвиська, яке прилипло до них тiльки в Зеленiй, – не потягнеться воно за нею в далекi свiти й тут теж колись зiтлiе; з Оленки почнеться новий рiд в iнших краях, де не буде нi Злодiiв, нi Апостолiв, а Шумеiв обох гiлок теж не залишиться на свiтi, й ворожнеча iхня навiки забудеться.

Аж здригнулася Оленка вiд таких думок, зупинилась на стежцi, i в ii очi, нiби вперше в життi, увiйшло рiдне обiйстя, заступлене смерiчками й обгороджене воринням; два шпилi заломленого даху вистрелили вверх гострими конусами, немов зiбралися проколоти небесну твердь й зачепитися за неi, коли б насправдi зсунувся берег i внизу завирувала каламутна ковбаня, – й так вiчно висiтиме будинок над Зеленою, чаруючи довкiл своею ошатнiстю й розганяючи кругами флюiди безсмертного шумеiвського роду. Й будуть тут народжуватися новi й новi поколiння Шумеiв-Злодiiв, якi своiм справедливим життям утверджуватимуть славу несправедливо знеславленого роду, передаючи вiд батькiв до синiв героiчний символ – магiчну мольфарську бартку, яка вчора захищала iхню родову честь.

Оленка стиснула в долонi держак, немов сама наготовилася до битви, й марення про свiтовi мандрiвки вмить ii покинули, вступивши мiсце почуттю кровноi приналежностi до святоi мiсцини над обривом, й у цю хвилину вiдчула вона, що нiяка сила не зможе вирвати ii корiння, яке вросло в цей гiрський кряж, де б не закинула доля, що тут початок i кiнець, альфа й омега ii життя.

Не виймаючи iз гнiзда верхньоi дилини, вона перескочила вориння i вбiгла, таки вбiгла до хати й перш нiж обняти матiр, батька i брата, якi сидiли за обiднiм столом i, уздрiвши ii, сторопiли, обвела пильним поглядом свiтлицю й, помiтивши на припiчку мосянжову головку бартки, насiчену кружальцями й трикутниками з чорними цятками над кутами, схопила ii, припасувала до держака, й коли розломи тiсно увiйшли один в одного, поглянула на батька й подала йому через стiл топiрець, та брат Йосип перехопив його, притиснув до грудей i вигукнув зловтiшно:

«Таки вернулась!»

Якусь хвилину всi стояли мовчки, й нiхто не важився заговорити першим: кожен знав, що будь-чия мова почнеться з питання про бартку – чому вона зламалась i яким чудом держак потрапив до рук Оленки?

Мама Палагна зупинилася перед дочкою з розпростертими до обiймiв руками: обидвi – бiлявi й схожi мiж собою – стояли навпроти циганкуватих батька й сина, теж схожих: в старого Юри дрiбнi кучерi побила сивина, а Йосиповi, ще дрiбнiшi, вилискували, нiби нафарбованi купервасом, – i так застигла родина в кiмнатi, бо тайну бартки знали тiльки Оленка i ii старший брат; вони дивилися одне на одного, не зважуючись порозумiтися: розкривати перед батьками таемницю чи нi…

Та врештi в Йосипа розтулилися вуста, й вiн виплюнув зневажливi слова, якi розкрили для батька й матерi секрет зломаноi бартки, й скрушно зiтхнула мати, а старий Юра й далi стояв iз зцiпленими зубами, тiльки жовна заворушились пiд шкiрою на обличчi, коли вислухав до кiнця жовчну Йосипову мову.

«Шкода, що-м не поклав його намертво, паскуду, – зчеповз келеп по баранячiй шапцi, а на другий помах вiдхилився Михалко, i я луснув топiрцем по каменю – свиснула тодi в один бiк головка, а держак випав з руки… Слава Богу, намацав головку в потемках на землi. А того повели… Й нiчого йому не сталося, тiльки кров зацебенiла з носа, як вода з фаерманськоi помпи…»

«А за що?» – спитала коротко Оленка.

«А за те саме… “Злодii йдуть!” – вигукнув Михалко, наш гурт побачивши. Та якби то справдешнiй Апостол це сказав, я ще б, може, поправувався з ним, за що так обзивае – можливо, розтовкмачив би менi справдешнiй, чому така ганьба впала на нас, а це дзявкнув Михалко Джемига, а то хiба лише дитина не знае, звiдки взялося в Явiрнику те потороччя! І чим займались за советiв, а може, ще й за Польщi та за Австрii… З вошей не вилазили, тому Апостолам задницi лизали!»

Йосип аж задихався вiд лютi, а Юра й далi стояв непорушний i, видимо, стримував у собi гнiв, щоб не вибурхатився з горла при великому святi. Сказав лише:

«І добре зробив Йосип. Пiдпанки завше гiршi, нiж пани…»

Палагна мовчки вислуховувала чоловiчу перемовку, знала вона, з якоi причини терпкi слова мовляться, а Оленка не вiдала нiчого, хiба лишень те, що поганим словом ii рiд мальтретують, i спитала – розгублена аж до слiз:

«А за що, за що нас так обзивають?»

Нiхто на це не вiдповiв, не пояснив прозиванку, що була давня, як свiт; й подумала Оленка, що в цiй хатi, може, й не знають причин ворожнечi мiж родами Шумеiв, а десь там, напевно, й Данило сушить собi голову над цiею самою морокою, бо звiдки йому знати, чому вiн Апостол, а хтось iнший – Злодiй?

«То стара незгода, донько, – вiдказала мати. – І що ми знаемо…»

«Але ж е свiжiша пам’ять, i ми добре пам’ятаемо…» – заговорив Юра й затнувся.

«А чи треба згадувати?» – стенула плечима Палагна.

«Може, й треба, коли так сталося, що зло поновлюеться знову й знову…»

Юра скупо згадував не таке вже й давне.

…У п’ятдесят третьому роцi в Явiрнику гуляли небувале весiлля: син фудульного газди Пилипа Апостола Никола брав шлюб з наймичкою свого неня Федорою – писаною красунею без роду, бо прийшла в найми з теребiзькоi бiдноти й була байстрям, посiяним хтозна й ким… Поговорювали сiльськi плетухи, що сирота Калина понесла те дитя iз Веснярськоi полонини, яка Пилиповi належала. Доiла там овець, i запевняли чабани, що то зеленчуцькi Злодii ту дiвку звели… Забрав тодi спузар Іван Джемига Калину з повним животом на доли, привiв у свiй присiлок Теребiж поблизу Явiрника, де у видолинi осiли курнi хижi, схожi на купи хмизу, й той грiх покрив, бо ж була дiвка, як мак, красна.

Й пiзьма велика взяла бiдняцький рiд Джемиг на зеленчуцьких Шумеiв за те, що Злодiiв у Теребiжi посiяли. На Пилипа ж Апостола вони молилися, бо мали в нього заробiтки, i в найми багач приймав; за советiв деякi в стребки записалися й ходили з московськими облавниками по лiсах бункерiв шукати, i став Теребiж большевицьким гадючником.

То коли донька покiйноi вже нинi Калини Федора, наймичка Пилипа Апостола, чекала в хижi свого вiтчима Івана Джемиги на молодого з боярами, а на подвiр’i ще з-перед вечора грали троiстi музики й здiймалася стовпом весiльна курява, вийшли з лiсу четверо упiвцiв i, безпечнi, що в цю западину гарнiзонники з Жаб’я напевно не прийдуть, поскладали автомати на призьбi бiля колешнi, випили по склянцi горiлки i в танець пустилися.

Танцювали вони шаленого «аркана» всю нiч, наче iз життям прощалися, а певне, що так, бо ж дивилися щоднини i щоночi смертi у вiчi, а перед досвiтком на подвiр’я Джемиги замiсть боярiв увiрвалися, немов шулiки, облавники, схопили всiх чотирьох партизанiв, звели в узвiр i там пострiляли. Й стихло весiлля… А вранцi, нiчого про це не знаючи, примчали на конях молодий з дружбами – й забрав багацький син Никола бiдну молоду до своеi гражди, i стала Федора господинею там, де досi в наймичках ходила.

На другий день пронеслася чутка, що про партизанське гостювання на багацько-бiдняцькому весiллi донiс тiеi ж ночi в жаб’евський гарнiзон той самий Іван Джемига, який Калинин грiх покрив. То скарали його на смерть партизани, й залишився на свiтi вiд нього й Калини син Михалко…

«Не розумiю, навiщо ви про це розповiдаете, тату», – перепинила Оленка батькову мову й сiла скраю до обiднього столу, а мати накладала iй у миску пiдпалки з курятиною.

«А для того, – гаркнув Йосип, – що на Попi Іванi зустрiв мене образливим словом той самий Михалко – теребiзький курокрад!»

«Я бачила ту кров, що ти пролив, – тихо сказала Оленка. – А чи довго ще роситиме вона нашi гори?»

Нiхто на ii слова не обiзвався, i святкова iжа нiкому не йшла до рота.




Роздiл п’ятий


Перед вечором батько з матiр’ю пiшли на другу половину хати, Йосип вибрався на оборiг, де лiтував, й Оленка залишилася сама. Постелила на бамбетлi й, до краю втомлена, лягла, та сон не брався повiк. Перед очима бовванiли руiни обсерваторii на вершинi Попа Івана i ярiла кривава латка пiд муром на снiгу… І втiм дiвчина уздрiла, нiби наяву, нахабний лик Михалка Джемиги, якого нiколи не бачила, проте знала, що вiн саме такий: брунатне обличчя, а очi, запалi пiд дуги брiв, зачаiлися й хижо поблискують; вузькi й чорнi, мов п’явки, губи розтулюються й випльовують на Йосипа образливi слова, – й тодi злiтае уверх бартка, тяжко падае на Михалка, збиваючи баранячу кучму з його голови, й бачить одночасно Оленка червонi, мов у розлюченого бика, Йосиповi очi, а маленькi Михалковi втопилися глибоко пiд череп i крiзь кров, що заливае його обличчя, пронизують ненавистю ворога.

Й думае Оленка: звiдки взялася ця страшна пiзьма мiж сусiдами, та ще й далекими родичами, якi на однiй землi живуть i однiею мовою розмовляють, чей спричинилися до неi не сiльськi прозиванки, котрi ще жодного гуцула не обминули, а десь у правiку добрi й лихi вчинки двох гiлок шумеiвського роду спородили гидке й благородне ймення й визначили – кому славу й винагороду за добродiйство, а кому погорду й кару за злочини. Й далекi поколiння понесли тi печатi на чолах – однi безневинно покутуючи за грiхи прародичiв, а iншi – незаслужено втiшаючись славою роду…

А може, й провинно, може, й заслужено – де знайти свiдка проминулих лiт, якi втопилися у давнинi?.. Тож подумала Оленка, що вiднинi не фольклорнi мiстерii стануть матерiалом для ii журналiстських дослiджень, а грiх ворожнечi, що так цупко засiв у свiдомостi родiв, незважаючи на те, що нiхто не вiдае про його корiння.

Й цiеi митi дiвчина побачила того свiдка: на гзимсi припiчка висiла зачеплена головкою Йосипова бартка iз всунутим у розлом держаком. Миттю схопилася, похапливо взяла ii, немов збоялася, що хтось вiдбере, вiддiлила головку вiд держака й, сiвши за стiл, почала пильно ii розглядати.

Мосянжовий келеп мав розплесканий обушок, видно, колишнiй власник – мольфар чи то опришкiвський ватажок – користувався ним у господарствi, проте узори, риски й кружальця, що нагадували солярнi знаки, не були пошкодженi; по обох боках головки вирiзьбилися двi корони, з-пiд яких визирали совинi очi – може, то лики Бiлобога й Чорнобога, яких заклинав мольфар, коли вони, зiткнувшись у двобою, загрожували засипати землю градом; а може, то парсуни родових ватажкiв, якi невiсть-чого заворогували мiж собою; а тi рунiчнi насiчки – черти i рiзи – то, певне, запис iсторii ворожнечi, i якби тi письмена вiдчитати, то можна б дiзнатися про початок розмиру – хтось же записав i прокляття i благословення на бартцi…

Ось де захована iсторiя мого роду, подумала Оленка, i напевне серед цих письмен е знак, який би розказав про той мент, коли зеленчуцький рiд Шумеiв був обiзваний поганим прозвиськом – i започаткувалась вiдтодi родова ворожнеча, яка вчора мала продовження, а може, й кiнець – на Попi Іванi.

І тут прошибла Оленчин мозок думка, що правду треба шукати не з ii початку, заслоненого вiками, а з кiнця – з допиту останньоi жертви родового роздору.

Вранцi Оленка зiбралася, сказала батькам, що iде до Жаб’я, а сама подалася пiшки в Теребiж. Йшла вздовж Черемоша супроти течii, рiка все звужувалась, мiлiла й, обмиваючи Явiрник, залишала його на пагорбах, помережаних зеленими царинками з розкиданими на них обiйстями, i кожне вiдрiзнялося вiд iншого то гонтовою, то черепицевою або ж цинковою покрiвлею; на одному обiйстi стримiв до неба журавель, а з другого визирала схожа на капличку цямрована криниця, вивершена фiгурним дашком iз пiвником-флюгером; кожен двiр мав вiдмiнну огорожу – там штахети, там частокiл, а де звичайне вориння; однi хати складалися зрубом, а iншi облицьовувались жовтими дошками – село скидалося на розмаiту й водночас гармонiйну, немов у калейдоскопi, мозаiку; був рисунок села продуманий, нiби спланований мислю единого архiтектора, i свiдчило воно про заможнiсть явiрницьких мешканцiв, якi, виставивши свое добро напоказ, обступили житлами, немов дiти батька, високу Думську гору, на чолопку котроi стояла схожа на старовинну кастелу багацька гражда.

Досi Оленка нi разу в Явiрник не заходила й не мала тут знайомих, а втiм, скiльки тих дитячих та шкiльних лiт, та й то середню школу закiнчувала в Жаб’i, а до явiрницькоi п’ятибанноi церкви батьки й на празник не ходили – молилися в своiй маленькiй дерев’янiй церковцi; нi один парубок iз Зеленоi не пазив за явiрницькою дiвчиною, тiльки на третiй день Великодня сходилося з обох сiл парубоцтво на границю, й чутно iх було на всю околицю: «Злодii, що з вами ся дiе?» – «Апостоли, де вашi постоли?» – й казали очевидцi, що без кровi нiколи там не обходилося. Але Оленка того нi разу не бачила, та й Юра на границю сина не пускав, а коли Йосип таки виривався з дому на тi гаiвки, то й приходив iнколи збитий на квасне яблуко.

Оленка навiть не вiдала, який той Явiрник з виду, бо скiльки його зобачиш з вiкна набитого автобуса, коли доводилося iхати в Буркут?.. Та нинi вже знала, що звiдси родом Данило, який сказав так просто й щиро: «Ти гарна», а ще нiхто нiколи iй такого не говорив, i нi з ким досi ще не цiлувалася, а з ним заснула в солодкому поцiлунку, – i де вiн перебувае в цю хвилину, й котра з цих шабатурок його рiдна хата, а та, що найкраща, але ж усi гарнi, й у кожнiй з них мiг вiн народитися; Оленка думала тепер про Данила, й туга добиралася до ii серця.

Зупинилася бiля кладки, що переводила на другий бiк рiки, до Теребiжа, й любувалася селом. Було воно зовсiм iнакше, нiж ii рiдне: Зелена втопилася в перелiсках, запалася в iзвори та мочули й не виставляла себе напоказ, як Явiрник, – щоб Зелену побачити, треба було зiйти в довгу й рiвну видолину над Черемошем, де скупчився бiля церковцi сiльський центр i заслонився вiд свiту високими цвинтарними смереками – село затаювало перед свiтом себе й свiй опришкiвський дух.

Оленка навiть не знала, де той Теребiж: сказали iй – за Черемошем. Перейшла кладкою й довго петлювала крутою стежкою мiж горбами, аж поки вийшла на широку галявину, де чамрiли схожi на колиби хижi, покритi снiпками чорноi прокуреноi соломи, що напластувались один над одним, i дивно було, що тi громiздкi нечупарнi дахи не розчавлюють хатнi клiтi. Але таки повтискали iх у землю – вiкна рамцями сперлися на призьби й, звороженi та непривiтнi, дивилися на свiт чорними очницями – могло здаватися, що цей присiлок вмисне так нехарапутно влаштувався, аби до нього нiхто не заходив – нi красти, нi правуватися за крадене; схоже було це житловище на розбiйницький вертеп.

Оленка зупинилася бiля крайньоi хати, хтось прозирнув iз середини крiзь закурене вiконце, згодом зарипiли дверi, й хлинуло на дiвчину запахом коров’ячого послiду – видно, тут сiни служили за стаенку, – на порозi стала стара жiнка в руб’i й спитала, чого треба. До Михалка Джемиги? А он сусiдне дворище…

Прикро вражена тутешньою бiднотою й брудом, заходила Оленка до Михалковоi хати – з подивом i страхом. Як може таке нехлюйство сусiдувати з явiрницькою чепурнотою, нiби тутешнiй люд таки насправдi зумисне втопив себе у тванi, кинувши виклик багатству… У кiмнатцi на постелi лежав невизначеного вiку чоловiк з перев’язаною рушником головою й кушкою розквашеного носа; Оленка спитала, чи вiн Михалко Джемига, чоловiк ствердно змахнув рукою й далi лежав непорушно; дiвчина придивлялася до нього, дошукуючись в його обличчi тих рис, якi щойно собi уявляла – воно насправдi було брунатне й коряве, тiльки очi, якi визирали з-пiд закутаного рушником надбрiв’я, були спокiйнi й лагiднi.

«Чого прийшла?» – спитав по хвилi чоловiк, i хоч його слова були непривiтнi, все ж вимовив iх лагiдним тоном.

«Хочу поговорити з вами про…» – сказала Оленка й затнулася.

«Про позавчорашне? А ти хто?»

«Я з газети…»

«А-а… Нiколи ще про мене газети не писали. То, може, й варто було… А ти звiдки, дiвко?»

«Із Зеленоi…»

«Злодiйське то село…»

«Про злодiiв поговоримо потiм. Спершу я хочу дiзнатися правду».

«Правду? А вона в кожного своя. І кривда – теж своя…»

Чоловiк замовк, потiм тяжко пiдвiвся i, спершись на лiкоть, заговорив…

«Ти, бачу, дивишся на мое убозтво й думаеш собi: а чого ж то Михалко хоромiв не набудував, стаень для худоби не мае, лишень хлiв, у якому одна коза мекае, а хтось там придбав собi корову або й двi, ще й коня футруе, щоб легше було в полонину ходити, i повнi скринi рiзноi вберi настарав – сардакiв, кожухiв, кептарiв, а багацькi жiнки коралi й таляри нашнуровують i, як до церкви йдуть, то стiльки iх навiшають на шиi, що й голiв зiгнути не годнi, i прiють у них, аби лишень попишатися перед людьми та зверхнiсть свою показати – а все то марнота й мана. А багач пачки грошей ховае за сволоками та за кроквами на подрi й ночами не спить зi страху, що хтось пограбуе… То скажи менi, дiвко, яка може бути правда в багатствi, коли дука молиться в церквi, щоб Пан-Бiг допомiг йому – того оббрехати, того обшахрувати, iншому недоплатити за роботу, а ще комусь не вiддати боргiв… Що ти менi на це скажеш, небого?»

«А що казати, – присiла Оленка на лавицю, – коли з вас, вуйку Михайле, говорить останнiй лiнюх, який не хоче працювати, а жити якось мусить… Ви принаймнi двiчi на день хочете добре попоiсти, а звiдки того харчу наберете, коли робити не хочете?»

«Хто тобi сказав, що не хочу? Пiду на роботу до якогось там Апостола в Явiрник та й щось зароблю. І вiльний я й нiкому не пiдвладний… Ти шукаеш правди, а вона в тому, щоб нiчого не мати, а жити… Та хiба Ісусовi учнi маетнi були, а свiт уславили своею праведнiстю. То якщо ти, дiвко, з тих зеленчуцьких Злодiiв, що в давнину опришкували, а по войнi в банду пiшли, то я скажу тобi таке: йди собi геть, не треба менi нi твоеi поради, анi твого жалю, та й слави у ваших газетах не потребую… Бандери мого неня повiсили, а позавчора й менi наважилися життя вiдiбрати…»

Оленка слухала, не вiдводячи очей вiд Михалка, й дивувалася, що в цього люмпака аж гейби добрi очi, а мали б бути озлобленi й заздрiснi; таiлася в них схожа на собачу запобiгливiсть, i подумала, що з поколiння в поколiння цi нероби навчалися улесливостi, заглядаючи в очi хлiбодавцям, i такий спосiб життя вважали едино правдивим, бо ж, мовляв, i твар земна й небесна не сiе, не жне, а споживае, – i вдавались то до злодiйства, як лисиця, то до пiдлабузництва, як пес. Так виробився певний клас людей, яким бiднiсть дала можливiсть паразитувати, та ще й при тому викликати до себе спiвчуття…

«А чому ви називаете опришкiв i партизанiв злодiями й бандитами? – спитала. – Чейже вони не заради багатства й переситу пiшли в лiси, печери й бункери… Чому б то вам, безмаетним, яким нiчого втрачати, не пiти було разом з ними – хiба краще дивитися засльозеними слiпаками у вiчi багачевi, чекаючи вiд нього ялмужни?»

«Ге, таке кажеш, дiвко! – тихi очi Михалка зблиснули, й з них пробився на свiт блудний вогник, що то спалахуе в очах людини, яка зважилася на злочин. – Багач вiзьме твою працю, заплатить – i будь здоров! А тим треба вiддавати душу, а в них е ще така примiвка – честь мати, а в них присяга, а в них неволя… На дiдька нам цього – для гонору, який в опришкiв i в партизанiв цiнуеться понад усе?»

«Але ж яке то життя – без гонору?» – перебила Оленка Михалкову мову.

«А ось яке – тихе… – вискалив зуби люмпак. – Нам, до речi, найкраще жилося при советах: в артiлях чи то в колгоспах – усе твое! І береш собi, що хочеш, вдень гонорово – а ти кажеш, що без гонору живемо, – а посеред ночi крадеш, i нiхто тебе за це не зганьбить, бо красти в колгоспi – не грiх… Проте бандерам не сподобалась наша воля, то вони проти совецькоi влади стали. А колгоспи – хiба то не ми, простi люди? Тому за наругу, що вони чинили над нашим спокоем й самим життям, iх i прозвали Злодiями».

«Хто прозвав?!» – спалахнула гнiвом Оленка – вмить закипiла в нiй опришкiвська кров, i вона пожалiла, що не мае з собою бартки.

«Мiй неньо! – схопився з постелi Михалко, й собача покiрнiсть в його очах змiнилася враз моторошним зблиском. – Мiй неньо, чуеш?» – повторив, вдаривши себе кулаком у груди.

«Той, котрий видав партизанiв, якi гуляли у твоеi сестри на весiллi?» – пiдвелася й Оленка.

«Той, той! – зверескнув Михалко. – За кривду, яку зеленчуцькi Шумеi вчинили моiй мамi Калинi, Злодiями назвав iх мiй неньо – i присохло, як на собаках! Бо наша правда…»

«Брешеш, паскудо! – процiдила крiзь зуби Оленка. – Не ви так нас прозвали, то давне тавро, i я таки дiзнаюся, звiдки воно взялося… Та скажу тобi, що справжнiм злодiем був твiй тато, який не тiльки партизанiв продав, а й пасербицю Федору вигнав з хати в найми!»

«О, ти, бачу, знаеш не менше, нiж я, – схолов Михалко. – То чого прийшла до мене? Розпитай про те все байстрючку Федору, що в Пилиповiй граждi газдуе, вона тобi докладнiше розповiсть про ту свою злодiйську правду… Ну йди собi, йди!»

Й коли Оленка ступила за порiг, полетiла за нею люта погроза:

«А тому, хто мене скалiчив, хату спалю!»




Роздiл шостий


Лук’ян Васильович Вишиванюк був, як на глибокi карпатськi недеi, вельми показним чоловiком, якому б годилося не на Тарницькому гребенi мiж Бiлим Черемошем i його притокою Пробоiщем осiсти своiм житлом i маленьке село Бiлу Рiчку увiнчати палацовим будинком, зовсiм не схожим на довколишнi хижi, що розсипалися в понизов’i на рiчкових побережжях, а вибудувати цю свiтлу будiвлю принаймнi над Солотвинською Бистрицею, звiдки рукою подати до станiславiвських iнститутiв, музеiв, бiблiотек, театру, без яких Вишиванюк обiйтися не мiг, а що не мiг вiн теж обiйтися i без Бiлоi Рiчки, то начинив свiй дiм книгами, картинами львiвських та станiславiвських художникiв, з яких щодругий був його сердечним приятелем, начинив iнкрустованими тарелями, рiзьбленими касетками i трiйчастими свiчниками роботи соколiвських та яворiвських майстрiв, прерiзними сувенiрами, а ще колекцiями гуцульських люльок i топiрцiв.

Вiрна Лук’янова дружина Марiя, яка не дорiвнювала чоловiковi освiтою, заповнила всi кiмнати дому подушками, скатертинами, рушниками та портьерами з космацькими й брусторськими узорами – i все те в палацi Вишиванюкiв пахло смерековою смолою, воском та крохмалем; а коли тi всi кiмнати встигала прибирати господиня – не вгадаеш: навiть найзануднiший чистоплюй не мiг би тут знайти нiде й порошинки.

Не мав Лук’ян Васильович нiякого стосунку нi до Апостолiв, нi до Злодiiв – ставився вiн до розмиру мiж шумеiвськими родами по-фiлософськи скептично, мовляв, у просвiчений час не повиннi мати мiсце старi забобони й задавненi порахунки – нинiшний люд, на непохитне переконання вчителя, потребуе передовсiм освiти, бо тiльки наука i знання можуть задекларувати свiтовi, що на кожному клаптику украiнськоi землi – в багатолюдних мiстах чи в глухих селах – живе народ, готовий до повноправного незалежного життя. А тому давно пора – бодай у думках – помiняти опришкiвськi келепи й партизанськi шмайсери на книги й пера – чей тiльки за допомогою освiти i натужноi працi на землi може народ вибратися з трясовини принижень i негацii на рiвень поваги й пошанiвку серед сильнiших сусiдiв.

За нiмецькоi окупацii Лук’яновi батьки, якi з дiда-прадiда працювали зваричами на соляних жупах й жили небiдно, послали Лук’яна до Коломийськоi гiмназii, а що гiмназiйне навчання з кiнцем вiйни припинилося, хлопець завершував середню освiту в жаб’евськiй вечiрнiй школi, одночасно працюючи жупником на гринявському соляному промислi й заробляючи непоганi грошi. Саме тодi вiн виснував, що не конче варто покидати село, йти навчатися до мiста й там напiвголодним гризти науку, адже всi знання – в книгах, i тiльки на них треба витрачатися; якщо захочеш, дадуть вони тобi освiту не гiршу, нiж ii можна здобути в унiверситетських аудиторiях, таж колись сини аристократiв навчалися вдома! То правда, але для цього треба бути самому в душi аристократом, вмiти виховати його в собi.

Й Лук’ян ревно займався самовихованням, вiдвiдував станiславiвськi музеi, бiблiотеки i театр, заочно здобув вищу освiту в Педагогiчному iнститутi, став директором неповно-середньоi школи в Бiлiй Рiчцi, на храмовому святi в Явiрнику зустрiв найвродливiшу на свiтi дiвчину Марiйку Шумеiвну, одружився, побудувався й осiв навiчно в рiдному селi. Давав учням грунтовнi знання, й багато хто з них, закiнчивши вищi навчальнi заклади, ставав ученим, а Лук’ян Васильович залишався у своiй домашнiй академii за книгами, й коли до нього приходили в гостi лiтератори iз Станiславова, технарi з Львiвськоi полiтехнiки або ж iсторики й художники зi Львова, вiн гiдно витримував з ними бесiди i дискусii, й далекi та близькi знайомi з любов’ю називали його «фiлософом з Рiчки»…

На Івана Купала завiтав до Лук’яна Васильовича давнiй львiвський приятель Іван Іванович Шварна, працiвник iсторичного архiву. Їхне знайомство розпочалося, коли ще були молодими – в понурому склепi, просяклому запахом паперового тлiну i мишей: учитель з Бiлоi Рiчки, замовивши справи з фонду Дiдушицьких, дошукувався слiдiв опришкiвських походiв в ареалi мiж Чорним i Бiлим Черемошами, де, за легендами, в печерах Тарницьких кряжiв мали легiнi своi осiдки з коморами, повними награбованого у панiв золота.

Лук’ян Васильович, чесно вiдповiдальний за свою учительську мiсiю, намагався не тiльки навчати дiтей грамоти, а й прищеплювати iм цiкавiсть до своеi мiкроiсторii, бо велике складаеться з малого, i ще нiхто не пiзнав минулого свого народу, не дослiдивши життепису рiдного мiста, села й окремоi людини.

Цiкавiсть до iсторii зародилася в нього ще в дитинствi, коли славетний львiвський археолог Маркiян Смiшко розкопував скiфськi кургани бiля Гриняви. Тих найнятих сiльських копачiв зранку до вечора обступали пастухи й очей вiд ям не вiдводили, бо пiшла фама по горах, що вченi шукають у Гринявi Довбушевих скарбiв. Та коли виявилося, що копачi виймають iз могил лише черепки, то й iнтерес у пастухiв пiдупав – таких цiкавських, як Лук’ян, залишилося зовсiм мало, а згодом тiльки вiн один, i доктор Смiшко розповiдав хлопчинi про скiфiв-орачiв, про трипiльськi часи кiлькатисячолiтньоi давностi, й перед Лук’яном вiдкривався безкiнечний простiр, що вгризався в глибину проминулих вiкiв, й хлопець почав усвiдомлювати, що це його простiр, що життя в нього розпочалося не кiлька, а тисячi рокiв тому, й що йому належить ця земля, бо передана вона йому в спадок.

Тi горшки й амфори, розбитi й уцiлiлi, що iх копачi виймали iз землi – то ж побутова власнiсть далекого, проте прямого Лук’янового предка, який виготовляв посуд для зберiгання вина й харчiв, а щойно знайденi кам’янi сокирки – для того, щоб вирубувати в пущах мiсцину, якою потiм володiтиме вiн, Лук’ян…

І не може такого бути, навчав хлопця доктор Смiшко, щоб твоi прародичi розмовляли iншою, нiж ти, мовою, бо звiдки взялися тi вiчнi назви – Город, Могилка, Замчище, а рiчка, в якiй ти купаешся, називаеться Пробоiще, а лiс у Березовi – Княжий, потiк у Дорi – Боярський, а от назва цiеi гори, яку називають Дзембронею, походить вiд слова «зембр – зубр»; ти чуеш, синку, що цi тисячолiтнi топонiми звучать твоею рiдною мовою, – то можеш собi уявити, як далеко сягае твiй рiд…

Іван Іванович теж охоче допомагав молодому вчителевi дошукуватися в архiвних справах слiдiв далеких i близьких предкiв, а той, вернувшись додому, писав для себе, проте лелiяв у душi думку, що його праця знадобиться нащадкам, – iсторiю Бiлоi Рiчки.

Шварна приiхав до Лук’яна в гостину на цiлий тиждень. Петрового дня вiн хоче потрапити до Красноiлля на храмовий празник, куди в цей день стiкаються гуцульськi родини з Устерiк, Яблуницi, Криворiвнi, Ясенова, – щоб попросити в красноiльського отця дозволу переглянути церковний архiв, а може, i в людей щось цiкавого випитае. Іван Іванович знайшов у Заболотiвському архiвi слiд брусторського пароха Петра Ступницького, який свою останню парафiю займав у Красноiллi й там помер. Священник, як свiдчить запис, залишив почерпнуту з розповiдей старожилiв хронiку опришкiвського руху часiв Марусяка, Штоли й останнього ватажка Миколи Шумея-Драгирука, якого стратили в Коломиi.

Шварна сподiвався знайти цей документ у паперах тутешнiх церков…

Марiя поралася на кухнi, готуючи обiд, Іван Іванович i Лук’ян Васильович розмовляли в бiблiотечнiй кiмнатi й почули втiм чоловiчий голос в передпокою. Виглянули й побачили Марiю, що повисла на шиi в молодого парубка, примовляючи:

«Звiдки ти тут узявся, братчику мiй рiднесенький?»

Лук’ян Васильович пiшов назустрiч Даниловi з розпростертими руками й по дорозi розгладжував вуса, готуючись до обiймiв.

«Як ся маеш, дорогий швагерку? А то якими вiтрами тебе занесло – стужився, певне, за горами, небораку, та й як не затужити, коли тут тепер така краса!.. Гей, та заходь до нас у кабiнет, ми тут з Іваном Івановичем… Але передовсiм познайомтесь: це наш славний архiварiус зi Львова, i якщо тобi спотребиться, наприклад, метрика магната Яблоновського, то вiн умент тобi ii знайде… А це, Іване, Марiйчин брат».

«Мiг би й не пiдкреслювати, – посмiхнувся Шварна. – Вони обое – як двi краплi води!»

«Тiльки одна крапля вже досить каламутна, а друга – як та росичка Божа, – засмiялася Марiя i з любов’ю погладила брата по волоссю. – Але заходьте, заходьте до вiтальнi, дорогi моi, обiд уже готовий».

«Яка ж то расова порода! – не переставав захоплюватися Іван Іванович, придивляючись до Марii й Данила. – Та що й казати – опришкiвська!»

«А то нiхто не знае, яка… – сказала, споважнiвши, Марiя, i, щоб приховати враз наплиле збентеження, похапливо загортала гостей до вiтальнi, припрошуючи: – Сiдайте, розсiдайтеся, а я раз-два!»

Лук’ян досягнув з креденса люльку й заходився ii розкурювати, Данило вийняв з кишенi цигарки – пахучий димок постелився пiд стелею, створюючи хатнiй затишок, серед якого сама собою зав’язуеться розмова.

«Ти сказав – опришкiвська, – заговорив Лук’ян, звертаючись до Шварни. – Епiтет, який став суперлятивом для кожного горянина. А я собi подумав цiеi митi, чи не надмiрно наш народ глорифiкуе колишнiй розбiйницький рух й надае йому найпривабливiших прикмет – гордостi, вiдваги, краси… Й завжди, коли находять на мене подiбнi сумнiви, я пригадую «Камiнну душу» Гната Хоткевича – не все там у нього бачиться крiзь рожеву призму…»

«Глорифiкацiя розбiйництва, Лук’яне, веде свiй початок з епохи романтизму, – вiдказав Іван Іванович, погладжуючи блискучу лисину, облямовану стрепiхами рудого волосся; був вiн значно старший за Лук’яна, його масивне воло протинали два сухi жиляки, схожi на риб’ячi остi, що надавало архiварiусовi поважного, аж маестатичного вигляду. – Й не тiльки в нас старовиннi легенди створювали привабливий образ розбiйника: згадай шотландського Робiн Гуда, нiмецьких Рiнальдо Рiнальдiнi й Карла Моора або ж польського Яношика Нендзу-Лiтмановського…»

«Згоден з тобою, Іване, тiльки я бачу суттеву рiзницю мiж европейським розбiйницьким епосом i нашим. Нiмецькi чи то англiйськi легенди залишилися для тих народiв у глибокiй iсторii як надбання епохи романтизму, а опришки у свiдомостi наших людей нiби й досi живуть i дiють – як символ справедливостi, добра й вiдваги. І цим живляться сучаснi поколiння, нiби iнших позитивних прикладiв для наслiдувань у нас нiколи й не було… А мали ж ми i сiчових стрiльцiв, i упiвцiв…»

«А то хто зна, чи були б у нас тi стрiльцi й упiвцi, якби не живуча опришкiвська традицiя», – втрутився в розмову Данило.

«Напевно, так, але в школi ми подаемо учням переважно Довбуша й Кармелюка з iхньою чисто марксiвською iдеологiею експропрiацii експропрiаторiв: “В багатого вiдбираю, а бiдному даю, i так грошi роздiливши, я грiха не маю”. Чи ж то не той самий клич: грабуй награбоване!»





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66747353) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения